показала на серце), як дивишся вам у вічі… І холодно так… Гарно…
Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихаючи, то знов забираючи в обійми. Умить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п'яні, лукаво промовила:
— А я ж усе таки й досі не знаю, чого ви кликали мене… Дід казали, діло є велике… Ну, що ж ви мені скажете? Чого кликали?
— Чого?? — він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе, і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі вуста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім умить дуже шарпнулась, вирвалась і одстрибнувши стала на ноги, дивлячивсь на нього якимсь зляканим, п'яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:
— Ні-ні-ні!.. Буду кричать… Сидіть тихо… Я щось хотіла вам говорити… Забула…
Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.
— Ах, да остав… Килина!.. Ну, іді же… — якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на нього і, зразу ж з блідої зробившись уся червона, якось одривисто й холодно почала:
— Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас я… хотіла вам… (голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити)… ось що сказати… Ви…
