— Не хоче! — хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи, і, видно, нічого зо всього не розуміли. — Не хоче… Х-хе… Заробить… От тобі… Так… Е-е!… Все одно! Сьогодні все потопимо і добре, і погане… не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом… заробить… Ех!..
Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи всім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки задумливо, похмуро пихкав люлькою.
Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.
— Ходімте! — вмить повернувшись до нього, криво й ніяково всміхнулась вона. — Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки… Сама не смію.
І не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.
— Ведіть! — пршепотіла вона здавлено… Юхим почухався.
— Бачиш, Килино, — понуро й сумно заговорив він. — Ти краще не ходи… Їй-богу… Коли ти мені сказала те слово… «соромом заробить»… Мені спершу дуже боляче було, а потім… я роздумався… Ти просто мене… знаєш… ех! Одним словом, Килино, не ходи…
