Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши якунебудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого властиво не звертаючись, бовкне:
— А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зідхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
— Три красні.
— … Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, — чується з купки, — «змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «на недєлю у тюрму!»…
— А дві? — знов торкає пужалном конячинку — дядько. Коняка знов крутить хвостом, зідхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:
— Двадцять сім дають.
— Та мабуть невеличких?
— Чого? Хіба не стоїть? Кінь, як кінь.
— Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?
— Та що ви, земляк! — всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. — Хіба вже я як — у бога теля з'їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
— Та й беріть!
— Та й візьму!
— Та й держіть!
— Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
