Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.
— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу; все одно чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього… Не така ти, щоб з'їхати на Софійку… Дуже багато сили в тебе… Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював… Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його… Коли ж правда правдою зостанеться… Чи візьме ще тебе Андрій, це ще баба надвоє ворожила… не такий у його батько… Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме… Шкода, дівко… От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, уже й тепер до офіцера серце мре? Га?..
— Пхи! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.
— Ой, не «пхи»… — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно… Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити за те… Ех!
Дід з якимсь одчаєм махнув рукою і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість — чулась безсила злість, придушений біль…
Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно, і малював їй картини за картинами. У тих картинах, правда, спокою не було, не було в них тихого, щас-
