— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя… Добре?..
— Ну, конєчно, конєчно!.. — згодився той. — Я й не буду вініть тєбя… Что ж… Я только тєбя прошу, чтоби ти єй сказал, — вот і всьо… Ну, конєчно, і с своєй сторони посовєтовал… Вєдь, всьо равно єй одна дорога… Так уж лучше пусть хоть город увідіт… Скажі єй, что устрою єйо, как бариню, будєт сєбє жіть, ні о чом нє думая… Чего ж єй єшо?..
Дід усміхнувся.
— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже… Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того… Дівка волі шукає… щоб справді жити…
— А развє я єйо на вєкі бєру к сєбє? — засміявся панич. — Будєт імєть волі, сколько угодно…
— Ні! — зідхнув Юхим, — не тої волі.
— Е, єрунда! — перепинив його офіцер. — Ти єй просто скажі всьо подробно, вот і всьо — і нікакой там волі нє нужно… Скажітє, нєжності какіє… Ха-ха-ха!..
— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:
— Так ти ето, Юхим, сєйчас постарайся; і єслі того… так валяй сєйчас ко мнє с нєй, я уж буду ждать. Понімаєш? Прямо сюда… Она пусть обождьот, ти ко мнє…
— Добре, добре!.
І Юхим тихо поплентався до кухні. І дедалі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски, на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки напружено-задумливо, на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:
— Вийди на часинку надвір, маю щось казати.
