— Так бачите… дєло в тім, — дід знов зам'явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — знаєте, я вам так скажу: у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його… Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьо рамно. А розсердь тільки, так усе тобі й викладе, як по-писаному… Да… А другой… буває, хвастаться любить… Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть… О… І з таким добре діло мати… А которий водочку любить… У всякого своя натура… З чоловіком треба вміти поводиться… А ще як єсть пособниця-водочка… о, тоді бери його прямо руками… От, примером, і тут… Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз-другой водочки, так можна б і миндаль знайти.
— Нєт, в самом дєлє? — радісно спитав панок. — Можно?
— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот.. — Він зупинився й пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли, нарешті, «господін» знайшов золоті п'ять рублів і з ввічливою усмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючися взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його й сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому не довго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.
— Вот что, Юхим, — загорив він зараз же з нот-
