гами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:
— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я… Гляди!
— Значить… ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.
— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко й мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталася в хату.
Дід Юхим стояв біля порогу, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександер напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.
— А звесно… а звесно… — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користи з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись.
— Вєрно, вєрно… — зідхнув він, нарешті. — І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода… А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і… і дєлаєть неприятності. І поправить уже трудно.. Примером, сказать, з єтим случаєм. Оно то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як… то вже і незвесно… Положим, можна б знайти, када б…
Дід зам'явся, погладив бороду і глянув на панка.
— Так в чом же дело? — підбадьоруючи й з надією скрикнув панок.