ворив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..
— Чула, — прошепотіла Маринка.
— О… А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у нього знайдуть і він не поїде, бо… бо його заберуть у тюрму.
— У тюрму?..
— Атож. А тобі хіба жаль його?
— Жаль…
— Х-м…
Трохи помовчав трохи.
— Дурна ти ще, — сказав він, нарешті, і в голові в нього знов почулася злість і насмішка. — «Жаль»… Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Х-м. «Жаль»… А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко! Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б'ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер уже й малої дитини боїшся.
— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.
— Не боїшся… напівсумно, напівзадоволено, але знов м'яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки їй і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під сму-
