— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а, навпаки, подаючись трохи назад.
— Та не бійсь, іди…
Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до нього й зупинилась біля самих його колін. Він мовчки, тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було і ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки та подихав свіжий, морозний вітрець.
— За що ж ти не любиш панів? — нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. У голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м'яке. Маринці захотілось плакати.
— Б'ються… — прошепотіла вона дрижачим голосом.
— Дуже б'ються?
— Дуже…
Помовчали.
— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль…
— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав…
— Буфетчик дурень…
— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман; і чулись також нотки злости, одчаю, суворого упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.
— Хоч би й царська… все одно, — навчаючи, заго-
