— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо… І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.
— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від нього хреста. — Та тоді зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж…
— Х-м… справді… — з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай уже носить панок. Ну, а миндаль усе таки дайте сюди.
— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав.
— Бач… коли вже діло на те йде… х-м… то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. (Дід трохи подумав). Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та не звісно в кого. А от дасте так рублів п'ять-десять, щоб, значить, підпоїти, та випитать, то може й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не безкористи — рублів якихсь п'ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею? Х-м… Ще як обізлиться, то може наробити шелесту…
— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз… — промовив Трохим.
— Добре, добре. Тільки ти вже там із дівчиною якось… пом'якше. Жаль…
— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте..
— А чого мені в хаті треба?
