же ж мій!.. Яке горе… То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!
— Х-м! От неблагодарность! — хитнув на нього головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер… смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом… Даєш, бз сомнєнія, коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно… Ще не хорошо! Не благородно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людєй, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє… От, примєром, Трохим… Я не посмотрєл, що його прогнали од Кованьковського… Без сомнєнія прийнял… Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он… неблагодарний…
— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованківського… Та за це вам у ноги падать? На душегобство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу й повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти?
Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависти чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на нього і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:
— І послаблєнія усякі їм робиш і… вольготи… У село хоче йти — іди. Погулять?… Погуляй сібє… А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець… Просить: «бога ради, прийміть сина до економії… Зима такая важкая тепер»… От, примєром, отець Андріїв… І не бєдний, хазяїн… а прийнял… А от кинься тепер до Андрія, так і он, без сомнєнія, за всєми скаже «не повезу».
— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні… То ми вже, голодрабці…
