важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді, — хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись із тихим м'яким поглядом прикажчика.
— Що ж йому тут лежать? — заговорив цей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут… е… окончательно сказать, успомо… успомоществованія… нема… Безполєзно лежить сібє… Да… А там усьо таки какиїсь сродственики знайдуться, чи так хтось. О… От завтра Грицько, без сомнєнія, соберетьця та й завезьот слабого… — Грицько ніяково посміхнувся й незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє…
— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут і п'ятнадцать мало!
— Ну, чи десять, чи боліє… ето всьо рамно!
— Х-м… «усьо рамно»… — знов зам'явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком… А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
— Ну от! — усміхнувся добродушно Халабуда. — Чого ж йому помирать? Без сомнєнія ще й нас переживьот… Немножко заслабєл… челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть… Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров'я… Да… А помирать… зачим? Чудачок, їй-богу…
— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров'ю й підуть собі, якщо не схочете держать… — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м'яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця й що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась.
