— Та миндаль же!
— А-а!..
Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, вийняв ганчірку, розгорнув її і, держачи «миндаль» за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись Нарешті, подав його дідові, що, теж усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним, і здвигнувши плечима, промовив:
— Сховайте… Може що й буде з неї… Чорт її зна, може вона й дорога…
— Та, звісно, заховаю… — замотуючи знов у ганчірку хреста, згодився Юхим. — Це не штука… А от як із Маринкою… от що!.. Що їй сказать?
Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась угору головою, і почав одв'язувати недоуздок від ясел. Одв'язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі, то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу й шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв із землі шлею й хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.
— А-а, ти та-ак! — кинув мов про себе Трохим і,
