круги, почав прибивати вилками вивершений уже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.
— Ну, а ти що скажеш? — нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.
— Я? — подивився на нього Трохим. — Що я скажу?.. Вона при вас?
— При мені…
Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї й мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку й собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв'язати його. Кров од натуги і злости прилила йому до лиця й воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, як і раз-у-раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на нього своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одно до одного. Умить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.
— Поверни-ись! — хрипко, з ненавистю крикнув він. Невеличка, кудлата, чала конячка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній, мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманив за собою. Дід трохи здивовано подивився на нього, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.
— Ану, покажіть! — бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.
— Що показать? — не зрозумів Юхим.
