утечем од панів, продамо та купимо собі хату»… Понімаєш?.. — Трохим знов мовчки задоволено посміхнувсь. — Це, значить, я й вона… От тобі й засмоктане… «Я, каже, й тюрми не боюся і нічого тепер не боюся…»
— Та ну? — скрикнув Трохим.
— Їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той…
Трохим раптом задоволено зареготався. Він узагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило в нього якось сухо, жорстко; так що дивлячись у той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, навпаки — робилось якось ніяково й важко.
— І миндаль дала вже мені…
— Дала?!
— Дала… Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала… Їй-богу!
— Ну, й миндаль справді щось путнє?
Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою.
— Я думав справді, що то миндаль, як миндаль: з золота, або з дорогоцінних каменів, а то так тобі — ні те, ні се… Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло… Може й кине хто яких три-п'ять рублів… Так за їх хати не купиш — біда. Продай — так не повірить, що так мало дали, подума: й свої обманюють… Не продай — теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої… А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде…. О… Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі: така їй припорція… От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина… Буде така, як… ти…
Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи нав-
