— Ніколи, брат, не вгадав би… Сказать? Га? — промовив Юхим.
— Софійка? — похмуро спитав Трохим.
— Ні…
— Ну, то не знаю.
Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись чи говорити, чи ні, нарешті приставив долоню до рота й тихо промовив.
— Ма-рин-ка!
Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:
— Ну от! Говорі-іть!
— Вєрноє слово!
— Звідки знаєте?
— Знаю вже… Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав…
Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:
— Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане…
— А от піди ж ти! — хитнув головою Юхим, теж задоволено всміхаючись. — Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія… Прямо таки чиста припорція та й годі! — Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній. — Спав ото я після обіду… Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. Що за притенція? — думаю собі. Підводжусь… Дивлюсь — вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно… «Чого, кажу, що треба?» А вона м'ялась, м'ялась та як вистрілить прямо так: «я, каже, украла миндаль». Що? Як?.. Не понімаю таки просто спервоначалу… Об'яснила… «Нащо ж ти вкрала?» — «А, каже,
