дила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка й напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стінкою загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих, забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж углиб саду. Забачивши Юхима, вона хутко підійшла до нього й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу, полотняну ганчірку й перев'язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест із кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і сяк-так замотавши його, сунув у кишеню й тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись із Трохимом, він зупинився й довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті, подивився на Трохима, що докидав уже воза, й тихо сказав:
— Трохиме!
Трохим озирнувся.
— А знаєш, хто миндаль узяв?
Трохим похмуро подивився на нього й коротко спитав:
— Хто?
— А вгадай…
— Хіба знайшли вже?
Дід загадково всміхнувся.
— Знайти то знайшли, та не ті, кому треба…
Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все таки не кажучи.
