— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.
— Так, та-ак… — знов промовив Юхим, глянувши не неї тим же пильним поглядом, у якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.
— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер… садовлять у тюрму… Купимо собі хату… Ви продасте, діду?
Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.
— Продасте?
— Х-м… Та продать, дівчино, можна, та… хто його зна, що з того буде… Хату… Х-м… Не за всяку миндаль і купиш хату… Як не знать яка миндаль, то й дадуть небагато… Усякі бувають…
— Як «небагато», — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би?
— Х-м… Хто його зна… Буфетчик… А вона де в тебе?
— У саду… закопана…
— Ну, так ти ось що… Катай візьми та принеси, я подивлюсь на неї…
Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її.
— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час… Краще так… Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди… Та гляди, щоб ніхто не бачив… Понімаєш?
Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» й поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського
