глянула на нього, але, зустрівшись із його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:
— Так…
— Ну, от тобі й маєш!.. «Так»… Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?
Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:
— Продамо… та купимо хату… Утечем од панів… Ви та я… Я її заховала… — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу і, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.
— Д-д-а-а-а… — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінках лицем до нього. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.
— Це ти… дівчино, той… устругну-ула… — протягнув він гуняво. — Їй-богу!.. Одважилась!
Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.
— Да… Придумала дівчина… Придумала… Здорово… — бурмотів він з усмішкою. — «Продамо… купимо хату… Ви та я»… Х-м… То це, значить, ти мене того й будила?
— Атож… — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на нього.
— Та-ак… Х-м… От тобі й Маринка… І вона зуби має… Х-хе!.. Та-ак…
