там уже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.
Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік, Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля нього на колінах, дивилася просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. У хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних променів.
— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.
Маринка боязко подивилась на нього, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.
— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої впертости й злісної одваги, що ще вранці відблискувались у її погляді.
— Та що ж ти мовчиш? Чого будила?
Маринка знов з-під лоба глянула на нього і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:
— То я вкрала миндаль…
І глянула знов у лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.
