нервовий голосний її сміх. Андрій ще раз вилаявсь і швидше пішов од хати, від якої навмисне-голосно, якось нервово почулось:
А я слави тої не боюся,
З ним люблюся — не наговорюся.
Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; тарахкотять вози з прив'язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; «дядьки», поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а то й цілими купами поспішають до базару. А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди возів, ряди перекупок, жидів, кацапів, ряди шатрів з хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.
Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини: мирно, спокійно — легкий кольор флегми навсьому. Тільки коло жидів, бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики, безсоромну брехню, тільки коло них побачиш бійку, іноді кров і раз-у-раз поліцію.
— Бублички! Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П'ять копійок за три пари сім — десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!
І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає по чому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі.
— Куди ж ви, дядечку? Паляниці ж, як сахарь. Десять копійок, дядю! Ну, за дев'ять оддам.
