а… Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю: — додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась. — Твоєю полюбовницею я не буду ніколи… Чуєш? Женишся — полюблю, як батька, як щастя. Не женишся — все одно не дам обдурити себе…
— Женишся… — сумно, іронічно всміхнувся Андрій. — Женишся, маючи такого батька.
Килина вмить скипіла вся:
— «Батька»! — зі зневагою, гнівно подивилась вона на нього. — Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько… Сам хазяйство має, а сина в найми дає… Хліб йому за зиму переїсть… А цей і слуха… Ще женитись хоче! Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька, та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу… Чуєш? Волі!!
Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали і на матових щоках виступив той невеличкий рум'янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крови. Андрій нахилив голову й усміхнувся.
— Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого…
— Не дасть? — скрикнула вона злісно, гордо. — І не треба… Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!
— Обійдешся… — глухо промовив Андрій
Килина раптом спинилась, пильно подивилась на нього і, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала.
— Бери…
Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату,
