— О, боже, боже! — зідхнув офіцер. — Ведь ето же смєшно наконец! Іскать ордєн гдє то на чорной кухнє…
Учитель живо повернувся до нього.
— Нєт, почему же? — з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він. — Вєдь оні моглі какнібудь… е… е… ну, пожалуй, найті какнібудь, ілі же… даже похітіть… Почему же!.. Конєчно, ето похоже на водевіль… Мнє самому ужасно… нєпріятно… Но что же дєлать? Ведь… я право, знаєтє… Ведь вообразітє: так сказать, в первий раз получіл ордє, вніманіє в нєкотором смислє… і вдруг укралі. Оно би єщо нічего… Но вєдь всє могут подумать: напілся, потєрял… однім словом… нєбрежность… е… нєуваженіє, что лі, єслі хотітє… Я понімаю, конєчно… с вашей сторони…
— Д-да… конєчно… — ліниво процідив кріз зуби Олександер. — Но я думаю всьо-такі, что можно-би здєсь і прекратить разспроси. Вєдь їх тут… Одін, два, трі… — він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напів здивовано, напів із захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми й гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одно від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександер ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на нього твердо і разом з тим приваблюючи, і наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.
Олександер, перелічивши, повернувся до вчителя,
