блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї і, всміхаючись одними очима, спитався:
— А правда, здєсь лучше, чем у нас, няня? а?.. А в поле єщо лучше, навєрно…
Няня пильно й суворо подивилась на нього й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.
— Оскорбілась, старушенція… — засміявся він до Луценкова. — Служила, понімаєте, чуть лі не всю жізнь і вдруг как укусіло єйо, бросать хочет. Что ж… — розвів він жартівливо-сумно руками. — Принєволіть нєльзя… Счастливой дорогі…
Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:
— Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге — грєх бальшой… Когда ж признаєця, так нікакого притєснєнія не будеть їй, бо без сомнєнія сама призналась…
— Тєм болєє, господа, — поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков, — что ета вєщ, ета медаль что лі, она нікакой цєнності сама по сєбє нє імеєт… За нєйо нікто нічево нє даст… Відітє лі… А я би тому даже вознаграждєніє дал би…
Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима; Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, й тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилася із мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. У неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видно було. Хлопці з-під лоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.
