— Ага! — з злістю муркнув Андрій. — Я так і знав. Ух, ти, хвойда проклята! — зі зневагою, з ненавистю кинув він і, одіпхнувши її руку, що лежала на коліні в нього, насунув картуза і встав.
— Підожди! — зблідла Мотря. — Куди ж ти? Я ж не сказала, що не піду за тебе…
— Так скажеш, все одно. Прощай!..
— Ні-ні, підожди… Я ж… ти ж… Ти ж сам говориш «подумай». Я піду за тебе, я подумаю. Ти ж… я ж тобі ніколи нічого не казала, як ти позаторік не хотів брать мене, як я хотіла. Я ж мовчала…
— Бо не любила!
— Як не любила? А як же? — здивувалась Мотря.
— Так прямо…
— І дитина тільки так? — глухо, нахмурившись, запитала вона.
— І дитина…
— І в тюрму до тебе бігала щодня тільки так?
Андрій махнув рукою, але не сказав нічого.
— І кулаки твої два роки зношу тільки так? Чого ж мовчиш? На якого ж чорта ти мені, рудий, здався, як я могла кращих знайти? Га?… Ух, ти!..
— А хіба не знайшла?.. А Ілько? Ще задається… Прощай! — зненависно виговорив він за одним духом і, повернувшись, швидко підійшов до тину, переліз і пішов улицею.
— А в четвер прибіжиш! — навздогінці кинула сміючись Мотря.
— Не діждеш, гадино!
— Ой, прибіжиш!
Андрій гидко на всю вулицю, не вважаючи не людей, вилаявсь до Мотрі.
— Прибіжиш, прибіжиш, бо в четвер усю правду скажу! — почувся ще раз голос Мотрин і за ним якийсь
