Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет: потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона «не побоялась гріха і просто таки заприсяглась, що хай вони (себто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й сами з'їдуть на старцівську лінію», потім знов зійшла на миндаль і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима в сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом із грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь у Києві з якоюсь повією й хоче розвід брати…
Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною… Потріскані стіни, пузатий комин, піл з розкиданою соломою, голі лави, голий довгий стіл з недоїдками обіду, все, здавалось, виставляло як на показ усе своє негарне, погане.
— Халабуда, панич Олександер і ще якийсь панок з ними… ідуть сюди… — не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно й рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився в нього. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою й одвернулася від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександер у картузі з червоним верхом, у синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, у вузьких у чоботи штанях, які так щільно
