я… «Ну, що ж, каже, не хочеш служити, то й не треба. Все одно від тебе тої роботи тільки слава одна»… От вам! — хитнула вона головою й подивилась на всіх.
— Ну…
— «Ох, кажу, пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» — «Як робила, каже, то й годували тебе»… — «А тепер, кажу, як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, кажу, коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, кажу, хоч не під тином десь здохну»… А вона: «Що ж ти, каже, заробила? Що заробила, те й зносила, або з'їла. Пощитаємо, каже, та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого…
Сльози знов закапали в неї з очей; поморщене, жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Усі сиділи тихо, сумно.
— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.
— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама в наймах.
— Да-а… Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим. — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все…
— Ну, а про миндаль не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.
Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:
— Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало… Аж язики повисолоплювали…
— А вчитель що?
— Що ж йому? Бідкається… Просить уже: «Пожалуста, каже, оддайте назад. Я благодарить вас буду». Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживитись…
