бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.
— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка.
Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:
— Через оту прокляту миндаль… Хай мене бог тільки простить (вона перехристилась), а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула… Вона мені потрібна… Потрібна, як тій сироті трясця… «А може, каже, ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла». Ой, не дай, боже, нікому так багатіти… Забагатіла коло вас…
— То ж хто так казав? — спитав Юхим схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.
— Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її носила, своїм молоком її вигодувала… Упадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому і в чистому було… І от тобі… «за що ж, кажу, мені сором такий? Чи ж я таки, кажу, не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Ніщо ж мене трусити?» — «А хто його зна — це вже панич Олександер каже, — а хто його зна, каже, няню, може такий гріх і на тебе впав». Та й давай перекидати… Халабуда старався… Бодай з його лиха доля вже старалась… Узяла я, знялася, та й пішла… Живіть собі, як знаєте, а я дожилась уже, злодійкою стала....
Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по склу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчек хустки, якою пов'язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов.
— Іду вже я, а пані Зіна й питається: «Що ж це ти — каже, — няню, вже може одходиш од нас»? Мовчу
