— Оце і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на нього очима й нічого не промовила.
Знов дехто ззирнувся, дехто всміхнувся.
— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим: — це ми давно вже чули.
— Чули? — знов подивилась на нього Устина. — Ой, ні! Цього ще зроду-звіку ніде не чувано.
Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.
— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а ціле життя… Волю, бабо, крадуть, сили, щастя… Е-ге-ге-е, Дай, боже, мені стільки здоров'я, а тим злодіям хороби, скільки то воно крадеться на білому світі…
— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.
— А що ж?
Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед усе лице й роздільно промовила:
— Ви-га-няють мене!
І поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось у себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.
— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась уперед, нічого не кажучи.
— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.
— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани! — покрутила вона головою.
— … Хто вас тільки на світ породив? — напів серйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала
