лоду, ні «канцурів». Мимоволі він кидав іноді оком до чорної кухні. Там було темно. Уявлялась велика хата, чорна, брудна, холодна… Довгий піл, смердюче повітря, важке сопіння грубих, темних людей, які не вміють ні ходити так, як ці, ні так гарно бавитись, ні грати, ні говорити… Стомлені, знесилені, вони сплять тепер. Довго стояв дід, забувши й про калаталку, й навіть про люльку. Потім зідхнув, озирнувся й тихо пішов понад будинком. Вийшовши на дорогу, що йшла біля будинку до села, він несподівано зустрівся з Андрієм, що помалу йшов знизу з похиленою головою. Зрівнявшись, він пішов разом з ним і, зазирнувши в лице, спитав:
— А де це був, Андрію?
— Дома, — тихо промовив якимсь безнадійним голосом Андрій.
— Ага!.. Що ж там?.. Як там батько, мати?
— Нема батька дома…
— Ага!.. А мати?
— Не знаю… Я нічого не знаю. Не чіпляйтесь до мене! — вмить роздратовано крикнув він. — Ідіть собі калатайте отам, — і, прибавивши ходу, випередив Юхима й сховавсь у тьмі.
— Та-ак, — прогунявив собі під ніс Юхим і, постоявши трохи недвижимо, раптом так закалатав, що аж у стайні захропли коні, а біля кухні пси так і залилсь голосним гавканням.
«Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» — котилось по подвір'ю за будинком, за током, то стихаючи, то ще голосніше вибухаючи. «Чорна» кухня спала, а будинок сяв і чути було іноді згуки музики, то тихі й ніжні, як материні пестощі, то гарячі й палкі, як обійми коханої, то веселі, як той будинок, то сумні, як та кухня.
«Тар-тар-тар!… Тар-тар-тар!.. Тар-тар-тар!» — акомпанував їм дід.
