На вулиці помалу прокидалось життя: заревла череда, замекали вівці, заляскали батогами пастухи, затрохкотіли потроху вози, заскрипів журавель біля криниці, задимились димарі, почулися пісні.
— Андрію! — тихо промовила Мотря, не піднімаючи голови. Андрій одвів свій погляд од червоних останніх променів сонця й мовчки повернув до неї голову.
— Засилай старостів, — ще тихіше додала Мотря й ще нижче нахилила голову.
— Як? Що? — не ймучи своїм ухам віри, скрикнув Андрій. — Ти кажеш, щоб я засилав до тебе старостів? А ти ж… Та брешеш!
— Їй-богу. Годі вже… не можу…
Андрій одхилився трохи, підняв її голову й пильно подивився їй у вічі.
— Ні, здається не бреше… Правда?
— Правда, Андрію! — всміхнулася Мотря. — Їй-богу, правда. Оця бійка, сварка… дитина… Годі вже… засилай старостів…
— І Ілька кинеш? — здержуючись і трохи тихіше запитав він. Мотря криво всміхнулась і, нахилившись, мовчки хитнула головою.
— Зовсім? Не підеш ніколи?
Мотря легше хитнула.
— Ніколи не поцілуєш, ніколи не даси йому й руки до себе простягнуть? Ніколи?
Мотря тільки мовчала.
— Ілька?.. Подумай: ти й торік це ж саме говорила й на другий же день побігла… Подумай, одумайся… Я ж і тепер скажу: не бить буду, а вб'ю, як побіжиш жінкою!
— Знаєш що, Андрію, — ніяково всміхаючись, не дивлячись на нього, підняла голову Мотря, — я… ще… подумаю. Я скажу вже потім… Ну, в четвер скажу…
