дивилась у залиті вікна, спершись грудьми на частокіл. Зрівнявшись з нею, Юхим зазирнув їй у лице і впізнав Трохима, що озирнувся на мент і знов перевів очі на вікна.
— Любуєшся? — спиняючись, прогунявив Юхим.
Трохим, нічого не одмовляючи й не повертаючи голови, скривив губи в усмішку.
— Д-да, гуляють люди… — зідхнув дід, дивлячись і собі на вікна, в яких то з'являлись, то щезали чоловічі й жіночі постаті. — Живуть, що називається. Да-а… Це сина охвицера виправляють знов у військо… Послі празников, значить…
Помовчавши трохи, він сперся теж на тинок і зідхнувши, заговорив:
— Погано, брат, у голові мені стало після горілки… Наче хто піску насипав туди… І коло серця нудить… Ссе, як п'явка… Мабуть, зап'ю я… А зап'ю — вижене Халабуда. А холодно, не доберусь до Адеса. От і вибирай… Не треба було починать… Та ще й весна до цього… Усяке по весні жити рветься… А жити нема як… Ех, якби вже скоріше тепло!.. Потягнути на волю…
Від кухні до будинку хутко пробігла одна дівчина, несучи щось поперед себе, за нею друга, третя… Назустріч їм біг якийсь чоловік. Сказавши щось їм набігу, він побіг далі і вскочив у двері кухні.
— Понесли панам їсти… — промовив Юхим. — Виголодались за танцями… Да-а… Живуть люди…
Він подивився задумливо у вікна, потім усміхнувся й заговорив знов:
— А от подивись… Здається, кому вже не жити, як не панам… а проте й вони своє горе мають… Ми горюємо з тим, а вони з другим… Та все не без лиха. А нема так, щоб ніколи чоловікові ніякого горя не було… Бо тоді й щастя не було б… Через те то й зветься воно щастям, що горе є… Не будь горя, то
