кою не хочу бути. Не хочу, щоб мене якась паскуда прилюдно по морді била та шлюхою очі випікала… Не хочу, щоб мої діти, як Маринка, під стусанами виростали… Не хочу… Я хочу жити, як люди… От що!… «Не любиш». І не люблю, і не любила, і не любитиму!… Я вперед себе люблю, а потім того, хто мене любить, хто мене любить для мене, а не для себе, для своєї потіхи… З наймичкою, мовляв, усе можна… Вона наймичка. Я — наймичка. Хазяйському синові сором женитись з наймичкою… Так не лізь же до неї… Чуєш!.. Не лізь!.. Ненавиджу вас, проклятих!.. І плювать на вас хочу… На злість вам шлюхою буду… Піду в город і пристану до тих! Чув, що дід говорив!…. Шлюхою всесвітньою буду, а не дам обдурити….
Вона спинилась, одвернулась від Андрія, що нерухомо слухав її і, повернувшись знов, раптом схопила його за руку вище ліктя й, притягуючи до себе, заговорила якимсь зляканим, болісним, вмовляючим голосом:
— Голубе!.. Андрію!.. Серце! Піди знов до батька. Кричи, ґвалтуй… на коліна падай, хай дозволить женитись… Я любитиму тебе… цілуватиму… Все, що хочеш… Робитиму, як віл… Слухатимусь… Обніматимусь… Дивись…
Юхим напружено дивився, як вона обхопила його, як упилась йому устами в уста й наче замерла; як одірвавшись вона глибоко зідхнула і знову, щось шепочучи, пригортала, впивалась йому в лице і знову щось палко шепотіла. Потім, не випускаючи з своїх обіймів, одвела голову і, важко дихаючи, промовила:
— Підеш?
— Піду! — задихаючись, сказав Андрій. — Піду зараз… А як знов не дозволить… — і спинився.
— Ну? Ну, а як не дозволить?! Ну, що ж, говори! — шарпнула вона його за плечі.
