Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.
— Ну, чого?… Чого?… Ніхто не почує… всі спатимуть… Килино!
Килина не рухалась.
— Не хочеш? Ні?
— Не хочу, — твердо промовила Килина.
— Чому?
— Так, не хочу та й годі.
— Значить, ти мене не любиш… значить…
Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до нього всім тілом і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:
— «Не любиш!» Ну, й не люблю, ну то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?… І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить… хто мені добро робить… А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!… Бачила я це… Ти люби мене, от що!.. Любитимеш мене, любитиму й тебе…
Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.
— А ти не мене любиш, а себе… Ось уже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання… А чи я що мала з того?.. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу?.. Га… А я жити хочу!.. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать за що пропадать!.. А ти мені що? Що ти мені?.. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!.. Всі ви ласі… Знаю… До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить… І плювать я на вас усіх хочу!.. Неневижу я вас… Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі — як знаєш… Ну, то й я ж знаю! «Прийду». Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь… А я Софій-
