— Килино! — умить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.
— Килино! — голосніше вже покликало вдруге і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.
— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з'явилась постать і помалу підійшла до неї.
— Ти тут? — впізнав Юхим Андрієв голос. — А я шукаю тебе… чого ж ти тут стоїш… дощ, холодно…
— Так, стою та й годі…
— Може вийшла до кого?
— А як же!.. До Халабуди вийшла.
— А-а! — протягнув з нотками ніяковости й ображення в голосі Андрій. — Так я може… Так я піду! — — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.
— Ет! — з ласкавою досадою взяла вона його за руку. — «Піду»… Куди підеш?.. Не жену ж я тебе… Не схочу, сама скажу… Зараз — «піду»…
Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини й наче злився з нею в обійми.
— Так ти до Халабуди вийшла! — зачулось його тихе питання. Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до нього долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови й чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.
— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду… Можна?... Килино?...
