щем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а ніби вже стомлений дихав спокійніше й рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина…
— Справді жаль? — не повертаючись, якось напружено й без звичайного сміху спитав Трохим.
— А чого ж би я тебе обманювала?
— Не смієшся! — повертаючи голову, буркнув він.
— Ну-от!.. Ще що вигадай…
— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль… — вирвалось у нього з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі. — Коли не смієшся…
Килина повела плечима, помовчала й нарешті теж з ніяковістю тихо спитала:
— Хіба тобі поможеться від цього?
— Поможеться… Поцілуй… — якось грубо й дико прошепотів він.
Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.
— Ха-ха-ха! — умить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась… Думала й справді! Ха-ха-ха! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Ха-ха-ха!
І сміючись, він, не хапаючись, одійшов од тину і озираючись пішов до стіни.
— Трохиме! — тихо гукнула Килина. У голосі її чулось щось винувате, ніякове й боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.
«Та-ак», хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу й пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тількищо лежала Трохимова рука, й наче закам'яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.
