Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.
— Слухай, Килино, — терпко зоговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то й я зуби маю… Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то й торгуватись зо мною нема чого… Коли б..
Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови й ніби в кишеню сховав її Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові в Килини.
— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив… А бідний Андрій аж муляє тобі…
— А тобі жаль його?
— Не жаль… а… а… — Килина трохи зам'ялась.
— Так, мовляв, згодиться колись… Чи заміж вийти, чи переночувати колись… Хе-хе-хе!
— Може й заміж вийду.
— Як буде на те його ласка.
— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволено посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.
— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї. — Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози… Краще буде!
Килина не зразу одповіла.
— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця… Попечений…
Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову й наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно до-
