знов застигла, наче настромлений на тин стовп із горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а занею затемніла біля першої постаті друга постать.
— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.
— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.
«Ага, то Трохим; а то Килина», — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну й пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.
— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?
— А хіба не бачиш? Танцюю…
Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:
— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз-у-раз?
— А чого ти така добра?
— Я? Ні, здається і я не дуже, але ж…
— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.
Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова й потаскав кудись за стайню.
— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знову Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.
— А ти любив когонебудь?
Трохим мовчав.
— У тебе мати є?
— Була.
— А батько?
— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся.
— А хоч би й сватать.
