лову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув'язав їх мотузками й нап'яв на себе «пальто» своє. Це «пальто» — жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним однісіньким салдатським жовтим ґудзиком біля коміра — було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, «бруки» та ще деякі «вещі». Нап'явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою і, витягши з-під полу дерев'яну калаталку, закалатав нею й промовив:
— А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе… Хоч зараз до халамидників… Да-а…
Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми, обмотаними в ганчірки, чобітьми з хати.
Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп'яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем. Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде — чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого, пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі безкраї мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози, — нагадував життя
Дід Юхим вийшов із хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно й тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари… Ближче до будинку
