— Дуже болить? — ще тихше спитав Андрій. І в тихому цьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілі, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі її очі налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, замер. Ці очі, що налилися слізьми, ці горді губи, що скривились по-дитячому, це уривчасте хлипання, це тремтіння тіла, це тяжке ридання Мотрі, — тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз-у-раз на всі його бійки та гордо всміхалася на всі його скажені речі, у котрої він ніколи не бачив і не думав побачити цих сліз, цих скривлених губ, — це все було так несподівано, так дивно, так невимовно чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовити, тільки, якось піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався підняти її голову, одтулити од лиця її руки, заспокоїти, потішити. І вже як ридання стали стихати, а руки перестали давити його шию, він зміг пробурмотіти:
— От!.. Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… Ото! Та бог з тобою… Ото! Ну, годі ж… Ото! Ти диви…
І тільки, як Мотря між хлипанням вимовила: «Тільки… не кидай… мене…» заговорив розумно і з таким запалом невимовної любови, з такою силою чуття, що Мотря зараз же стихла, підняла голову й очима, на яких блищали ще сльози, радісно, з любов'ю дивилась на нього. Андрій змовк. Мотря нахилила голову й задумалась.
