щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.
— Вставай, Софійко, — нахилилась знову Фроська до Софії. — Там харашо! Їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш… — вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице, з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнушись, промовила:
— Та невже?
— От тобі хрест святий! — поважно і з запалом перехристилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм, дуже блідим, з синіми жилками, обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.
— Та брешеш! — раптом засміялась вона, але Фроська ще з більшим запалом почала шепотіти. Тоді Софійка, мов не витримавши, схопилася з місця й весело побігла до жердки.
— Гулять, так гулять! — блиснувши до Юхима білими зубами і червоними яснами, крикнула вона й почала стягати з жердки одіж, хутко перебираючи і складаючи на бік чуже.
Всім наче трохи легше стало; забалакали, засміялись. Фроська почала оповідать про гостей, широко розплющуючи очі, сплескуючи руками, й мало не за кожним словом божилась.
— Там один оце приїхав, — з жахом приклала вона
