— з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед себе широкими, синіми, засмученими очима.
меланхолійно, сумно гудів Гриць, м'яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.
Було боляче-сумно.
Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.
Панас та Савка тихо перейшли на піл і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи, обнявшись, на полу й мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров'ю й на лобі грали проти світла лямпочки дрібні краплі поту.
Умить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зіхднула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, що плакала пісня, крикнула:
— Ану його к бісу!… Ще заплакать можна!… Давайте краще веселої… Чого нам журиться?… Горілка є… Давайте, діду, вип'єм. Ет!… Начхайте!… Гулять — так гулять!… От і все… Наші пани гуляють і ми гуляєм… Удівітельно!
Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку і, розхлюпуючи горілку, високо підняла її.
— Хай люди говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже: «шлюха»!.. Ну, й шлюха, ну, то що!.. Шлюхам усе можна… Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою… Я не хотіла вам цього говорить, а тепер… пхи!.. Ще й набив, як шлюху! «Ще, каже, й шлюхи вміють вередувати».
