По хаті наче пройшла сама туга.
— Ге-ей, поїхав милий мій
В далеку доро-о-огу-у,..
— хитнув із болем головою Кіндрат, перекладаючи щоку на праву руку, а лівою обнімаючи Софійку.
— з одчаєм залилась Софія, —
… кинув самото-ою…
— Ге-е-е-ей!..
— безнадійно махнув рукою Гриць, вкриваючи їхні голоси своїм густим, свіжим басом, —
Згуки ридали; здавалось, доля цих сірих, пригнічених людей звідкись випірнула, одяглася в оці згуки й кликала, манила їх кудись. Здавалося, тут, у цій брудній, напів темній хаті не було вже ні цього довгого столу, з порожніми великими мисками, з розкиданими ложками, з плямами кандьору, не було ні чорної, блискучої від бруду долівки, ні смердючого, важкого повітря, — здавалось, ці згуки вимили цей бруд своїм сумом, налили сюди вільного, чистого повітря, покрили все своїм ніжним, тужливим чуттям.
Килина сиділа, підперши голову рукою, й дивилась, не моргаючи, в світло лямпочки. Видно було, що вона не бачила ні співаків, ні Андрія, що, здавивши голову руками, дивився нерухомо в стіл; не бачила Маринки, яка почала жваво прибирати зі столу — нікого й нічого не бачила. Губи, свіжі й горді, були зложені якось гірко, брови нахмурились, на щоках грав невеличкий рум'янець, високі груди підіймались іноді під довгим, задержаним зідханням.
— жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку.
