Коли він починав говорити, то раз-у-раз спочатку трохи червонів. — Чи є хата, чи нема — аби добре було… Може то через те, що я вже забув, що то — своє хазяйство?… — Він ще ширше всміхнувся й допитливо подивився навкруги. — Забув уже… Знаю, що як своє хазяйство, то мороки багато; робиш не менше, як і по окономіях, а клопоту… аж по вуха… А нема нічого, то й клопоту нема… Аби харч добрий та роботи менше… та платили добре… То й жити якось можна… А що ж робитимеш!
— А як заслабнеш та виженуть тебе? Де здихать будеш без хати? Під тином? — хрипло, похмуро спитав Панас.
— Е! Що там! — раптом скрикнула Софійка, схопившись з місця. — Виженуть — виженуть! Чорт їх бери! Гуляй та й годі!… Нащо нам хата! Ось ми, з Грицем та Кіндратом підемо в Басарабію, або в Таврію на заробітки. Там, кажуть, музики грають, хлопці, дівчата… Гуляй та й усе… Давайте, діду, я вам наллю!
— Ні! — зважливо крутнув головою Юхим. — Я вже не буду. Гряниця! У мене вже така гряниця: як не дойду, то ще держатимусь, а перейду, так уже прощай: питиму, поки й сорочки не збудуся. А тепер ще холодно… Як вижене Халабуда, той до Адеса не доберусь… Хай молодші п'ють…
— Кіндрате, пий! — подала чарку Софія. Кіндрат мовчки взяв чарку, випив, утерся і, сплюнувши, почав закусювати хлібом.
— А тепер я! — знов наливаючи, скрикнула Софійка, обводячи всіх блискучими, трохи посоловілими очима. — Гулять, так гулять! Правда, Грицю? Ох!
Вона витягла руку з чаркою, підвела голову, крутнула нею й чистим, гарним контральто заспівала:
— Там дівчи-на гуляла-а,
Ох, дівчина гуляла-а!
