дівко! Якби ти попоходила нічку, другу, та кинула оком на себе, та подумала про життя своє… от і другого понімала б. А нашого брата… попеченого… понімать треба. А таких попечених багато розвелось тепер. Перше то й не чути було, щоб чоловік вік свій тинявся від окономії до окономії. А тепер? І-гі-гі! Мабуть, це вже в двадцятого пана служиш тепер? — звернувся він до Трохима.
— Хай їх чорт лічить, а я вже лік загубив! — з ненавистю промовив той.
— А батьки десь померли?
— Померли…
— Та-ак. А по окономіях… скрізь добре було?
— Добре!… Ех, діду! — вмить спалахнув якось дико Трохим і з силою вдарив кулаком по столі. — Давить мене тут… горить… (показав він на груди). Пече, вогнем пече! І сила є, а точки нема…
— Х-м!… — розвів руками Юхим. — Точки?… Точку, хлопче, не знайдеш зразу. Багато треба сліз ковтнути, багато крови пропустити, щоб твердо стати на свою точку. А ти — чоловік попечений, вразливий. Сам кажеш, горить у тебе. Тобі не покажеш. Сам шукай та шукай не поза собою… не шукай у чужих, бо в чужих і правда чужа. А коли голодрабець, то в голодрабця й правди шукай. Та думай більше просебе… може й видумаєш. От я вже додумався; спочити б трохи, та й… (Він махнув тільки рукою). Та я — не ти. У тебе горить, а в мене вже попіл… Мені б тепер хатинку свою. Ех, хороша то штука своя хата: хоч здохнуть є де… ніхто вже не вижене тебе, ніхто не штовхне. Сам собі пан! Правда, Килино?
Килина підвела голову, глибоко-глибоко зідхнула і знов нахилилась.
— А мені, знаєте, діду, все одно, — заговорив, червоніючи й широко-тихо всміхаючись, Кіндрат.
