— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?
— Та нуда не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
— То тільки, говориш, підговорити у пивну?
— Більше нічого! Там вже я сам із Гришкою?.
— Та я піду… А десятка ж буде?
— Як удачна робота буде, то й дві дам!
— Ну?!
— Їй-богу! Так обіцяєш?
— Обіцяю.
— Їй-богу?
— Їй-богу.
— Ну, гляди ж! — устав Андрій.
— О! Куди ж ти? Посидь ще, побалакаєм. Усе згадалось… — встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
— Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
— Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
— Ну, гляди! Прощай!
«А все таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай», — виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов вулицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удівця-звожчика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового й Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись у бік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, забачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
— Болить і досі? — тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.
