і Маринка, і ти, і і я — люди… Понімаєш: не худоба, а люди. О!.. А чого? Бо ти ще бога маєш. О! А не вір у бога, й виходить, що ти нікоторої разниці з волом або конякою не маєш. А це вже зовсім… обидно. От багатому — друге діло. Багатому панові бога не треба. Нащо панові бог? Йому й так видно, що він не коняка. Він собі знає й бачить на кожному місці, що він людина, бо живе не так, як худоба. Од того то пани так і не дуже то вірять у бога. А нашому брату треба вірить, треба держатись за бога, бо як одірвешся, то й буде: що ти, що віл — усе одно. А віриш воно якось і терпиться лекше. Все таки людина, значить, і ти для чогось здався. О!… Так, Панасе?
Сутулий, жовтий, згорблений Панас трохи підвів свою довгу голову й, ледве дивлячись своїми мутними очима, промовив:
— Коли чоловік має здоров'я, то й щастя має. А загубив здоров… — він не скінчив і глухо закашлявся, похитуючи головою й хапаючись руками за груди. Всі сиділи мовчазні, насуплені, похмурі. Трохим усміхнувся злісно й жорстоко, а Маринка хутко бігала по всіх очима, наче боялась проґавити хоч одно слово.
— Так підождіть же, діду! — крикнула Санька, подумавши… — Що ж ви говорите: і про себе тільки думай, і в бога треба вірити?.. А бог сказав, щоб… що так гріх думати…
Дід Юхим усміхнувся, але нічого не одмовляючи, встав, перехристився тричі до ікон, сів знов і, шукаючи люльки в «бруках», промовив:
— Хоч ти, дівко, й гостра на язик, а все таки дурна. Понімаєш?
— Ба ні, не понімаю.
— То слухай же… Хіба тобі хто говорить, щоб ти кривдила другого, коли про себе думати будеш?..
