— Ха-ха-ха! — злісно, терпко зареготався Трохим. — А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?
— То, по-твоєму, вже й бога немає?
Трохим тільки ще злісніше зареготався.
— Ні, ти, Трохиме, не смійся, — уважно промовив Юхим. — У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога — одна худоба й більше нічого. Без бога наш брат — не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти, або я? Худоба та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я… нікоторого поняті я нема… Або от наша Маринка! Подивись на неї — ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне… кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця… вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря… живе тут собі з милости. А для чого живе воно?
Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила:
— Я тепер уже нікого не буду боятися. Я вже тепер… Я не боюсь…
Дехто здивовано, дехто з усмішкою подивились на неї, а дід Юхим похитав головою й сумно сказав:
— Дівчино, дівчино… Не так тебе били, щоб так ти зразу не забоялася. Це горілка, дівчино, не боїться, а не ти…
Маринка хотіла щось сказати, але дід Юхим повернувся до Трохима й заговорив далі:
— Ну, а ти, а я, а ми всі тут? Та ж худоба та й годі! Зранку до вечора, змалечку до сивого волосу тиняєшся по наймах, з роботи не вилазиш, та ще й радий, шо з голоду не здихаєш. А разом з тим
