— То правда! — згодився Юхим. — «То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє». Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так то, дівко! Дають — хватай, скубуть — тікай!.. А свого не впускай. От тобі й отче наш…
— Амі-і-нь! — проспівав Петрик.
— Да-а! — хитнув головою Юхим. — Всяке шукає кращого… всяке б'ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить — ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не так. А так… поки дурнів, поти й горя, Ех! Якби то кожний умів про себе дбати!
— А ви багато надбали? — ущіпнула Санька.
— Я? Ні, не багато. Сиве волосся, лисину та 65 літ. От і все…
— Що ж так мало? Не хотіли більше, чи що?
— Ба хотів, та розуму не було. А як поскубли трохи, то й розуму набрався. Тепер би дбати, та сили нема вже. Ну, вип'ємо чи що?
Панас та дівчата рішуче одмовились. Вони вже й так були на підпитку. Очі всім блищали, щоки зашарілись, рухи стали непевні, а Маринка до того насмілилась, що про щось узялась розпитувати Софійку. Дивилася вона жваво, сміливо, слухала якось жадно-пильно, не спускаючи напружених, блискучих очей з оповідача.
Тільки Софійка, нервово сміючись, сама налила собі і з якимсь завзяттям перехилила горілку в рот.
— Чорт його бери! Гулять так гулять! Правда, Килинко? — озирнулась вона на ту. Червоні ясна
