— А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? — скрикнув Андрій.
— Та хто тебе винить? — злісно глянув на нього Трохим. — Є, то й чорт тебе бери!.
— Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! — всміхнувся дід Юхим.
— Ну, в цього взнаєш, — сказала Санька. — Як чорт той… скільки живе, а що воно, звідки воно — ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні…
— Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? — посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.
— «Порозумні-і-шала» — перекривила його Санька, похитавши головою. — Ох, ти розумний!… Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!…
Дід Юхим серйозно подивився на неї.
— Це ти… напра-а-сн-о, — протяжно прогунявив він. — Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже… А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Ніби то: «гей, за що ж, за що та бідна голота напивається». А вони йому: «а хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить»! Та й дали таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється… Неприятно!
— А хіба я з тебе сміявся коли? — звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:
— Та чого тобі треба?! Не люблю я вас… дукачів… от і все!
— А горілку їхню любиш? — єхидно вставила Санька.
Трохим раптом заспокоївся і, всміхнувшися, кинув:
— А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.
